Страйк і ненависть в Україні

«В Україні і досі значна частина страйків є стихійними. Передусім тому, що відповідно до законодавства України процедура примирення не є оперативною. В суспільній свідомості склалося враження, що страйк — це щось дуже погане. Така думка нав’язується роботодавцями». Наведені слова — це не наслідок «червоної» пропаганди, а результат досвіду використання нинішнього законодавства представниками здавалось би «жовтої» Федерації профспілок України у Харківській області. Профспілковці, що розчарувались у можливості ефективного і легального страйку, дають безліч „шкідливих порад”, які інакше ніж розпалюванням класової ненависті не назвеш. Зокрема, можна довідатись, що «немає страйків законних і незаконних, а є страйки виграні і не виграні» (!), а також про штрейкбрехерів, яким не місце в профспілці. Втім, несхвально про механізм відзиваються не лише безпосередні учасники класових конфліктів. «Спеціальний Закон «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» колись настільки забюрократизував конституційне право на страйк, що законно страйки зараз майже неможливо провести», — справедливо відзначає правозахисник, заступник голови „Фундації регіональних ініціатив” Михайло Лебедь. Працівники України фактично позбавлені права на страйк, тому приречені терпіти «гру в одні ворота». В умовах корупції можливість притягнення «серйозного» роботодавця до кримінальної чи адміністративної відповідальності за порушення трудових прав аж ніяк не виконує своєї превентивної функції.

Привіт із 90-тих

Як повідомляє сайт ФПУ Харківщини, у 90-ті сформувалась «своєрідна диктатура держави і роботодавців», які не зацікавлені у змінах стану речей. Насправді ж, у стінах парламенту робились деякі кроки, які відображали розстановку класових сил у суспільстві. Аналіз пропозицій щодо вдосконалення страйкового законодавства може вказати на недоліки чинних законів, а також дозволити спрогнозувати напрям наступу капіталістів на права трудящих.

З моменту прийняття Закону 1998 року робились спроби лише щодо його погіршення

Більшість із запропонованих змін була відхилена шляхом боротьби всередині парламенту, а не соціальної мобілізації. До того ж працівники не так вже й часто користувались своїм правом на страйк. Не важко здогадатись, що спроби прийняти жорсткі поправки співпадають з періодом масових страйків. Мова йде про період 1998 року, коли кількість страйкуючих досягала майже 100 тисяч осіб. У всі наступні роки кількість страйкарів катастрофічно зменшується, тому обмеження права на страйк втрачає актуальність (у 1999 році у страйках брали участь 42 тис. осіб, а в 2005 — «аж» 4 підприємства). Можна не сумніватись, що розвиток страйкового руху буде супроводжуватись намаганням влади „закрутити гайки”.

Сьогодні проведення страйку регулюється Законом України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» від 1998 року (далі — Закон) та Положенням про порядок проведення страйку як крайнього засобу вирішення колективного трудового спору (конфлікту) та примирних процедур під час страйку від 2008 року (далі — Положення), що затверджене Національною службою посередництва і примирення України (далі — НСПП). Можна сказати, що Положення додатково ускладнює реалізацію права на страйк і підвищує вірогідність визнання страйку незаконним. Навіть представники ФПУ визнають, що цей документ ускладнює право на страйк і вказують на його рекомендаційний характер: «Це, скоріш за все, певний досвід вирішення колективних трудових спорів, яким можна користуватися, але він не є беззаперечним».

Якщо в загальних рисах сформулювати претензії до нинішнього закону, то передусім слід згадати бюрократичність та довготривалість процедур, а також значну кількість випадків, коли страйки проводити заборонено. Встановлена модель пояснюється травматичним досвідом правлячого класу — мовляв 90-ті роки стали періодом безконтрольних страйків, що завдали багато шкоди. Можна згадати, що прийнятий 1989 року Закон СРСР «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» не зумів відвернути масової хвилі страйків. Він був настільки заформалізованим, що страйки проходили без огляду на цей закон. Цьому сприяло і катастрофічне соціально-економічне становище працівників, і, зокрема, відсутність кримінальної відповідальності за примушування до страйку (саме в останньому злочині роботодавці часто звинувачують страйкарів).

Нав’язаний порядок

Страйк є крайнім способом вирішення колективного трудового спору у випадку, якщо примирні процедури виявились безрезультативними. Роботодавець має 30 днів на розгляд вимог трудового колективу (всього процедура може розтягнтись на два місяці – після невизнання вимог працівників створюється примирна комісія і потім – трудовий арбітраж). Працівники можуть скористатись правом на страйк, попередивши роботодавця за 7 днів (за 15 днів — на безперервному виробництві). Зокрема, страйк на виробничому рівні може бути розпочато з ініціативи конференції за участю половини від загальної кількості працівників лише після реєстрації колективного трудового спору. Працівники відокремлених структурних підрозділів не вправі розпочинати страйк (для прийняття рішення потрібна згода половини працівників від загальної кількості підприємства). Для порівняння відзначимо, що у Польщі страйк оголошується половиною від зборів трудового колективу, на якому присутні половина працівників (тобто, фактично рішення про страйк може бути прийнято четвертою частиною працівників).

Не передбачена можливість проведення страйків солідарності, попереджувальних та індивідуальних страйків. Документ стимулює штрейкбрехерство (працівники, які не можуть працювати, але не підтримують страйк отримують зарплатню) і не визнання вимог працюючих (говориться, що задоволення вимог змушує роботодавця відшкодовувати збитки працівникам).

Окрім цього, згідно Закону, працівники змушені попередити органи влади за три дні, якщо страйк супроводжується мітингами й демонстраціями за межами території підприємства. А Положення ще й вимагає страйкарів у триденний строк попередити власника про акції протесту на території підприємства. Роботодавець фактично наділений можливістю втручатись у проведення страйку: «при наявності визначених чинним законодавством підстав заборонити перебування страйкуючих на території підприємства, установи, організації або проведення акцій протесту під час страйку» (п.5.2 Положення). Цікаво, що всупереч дозвільному порядку проведення мирних зборів тут вказується, що органи влади ще повинні «прийняти рішення», тобто доля мирного заходу залежить від їхньої волі. До того ж Положення вимагає від організаторів страйку бути відповідальними за допуск працівників, що не беруть участь у страйку, а також слідкувати за дотриманням законів усіма страйкарями.

У судовому порядку страйк може бути визнано незаконним (у тому числі, через недотримання процедури), після чого працівники будуть зобов’язані виконувати трудові обов’язки. Час участі працівника у страйку, що визнаний судом незаконним, не нараховується до загального і безперервного трудового стажу.

Організація або участь у страйку, визнаному незаконним, є порушенням трудової дисципліни. Спірним є питання, чи можна звільняти працівників за участь у незаконному страйку. Окремі правники зазначають, що КЗпП не містить такої підстави звільнення, як організація незаконного страйку. Тому законодавство дозволяє припускати, що працівника можна притягнути до відповідальності лише у вигляді догани. При цьому на працівника не поширюються гарантії, передбачені статтею 252 КЗпП („гарантії для працівників підприємств, установ, організацій, обраних до профспілкових органів”).

Особи, які є організаторами страйку, визнаного судом незаконним, або які не виконують рішення про визнання страйку незаконним також можуть бути притягненні до адміністративної відповідальності, хоча її форми, на щастя, так і не були конкретизовані.

При прийнятті рішення про визнання страйку незаконним суд за заявою роботодавця може покласти на організаторів незаконного страйку обов’язок відшкодування збитків, що заподіяні внаслідок страйку підприємству.

Стаття 174 Кримінального кодексу України передбачає кримінальну відповідальність за залучення працівників до страйку (у вигляді штрафу, громадських робіт, тимчасового арешту або обмеження волі).

Закон дозволяє заборонити страйки на підставі того, що вони суперечать Конституції України та є «політичними» (нагадаємо, що партія „Свобода” чи не єдина, хто обіцяє повністю заборонити страйки з політичними вимогами).

Закон проти глузду

Право страйкувати у відповідь на зарплатний борг – це поки що лише гасло, а не реальність

Проблема, яка існує зараз — це відсутність розмежування процедури вирішення конфлікту інтересів та конфлікту права. Грубо кажучи, реакція на очевидне порушення правових норм має відбуватись у тих же рамках, як і реалізація суб’єктивного інтересу працівників на підвищення зарплати у зв’язку зі зростанням доходності виробництва. Ці підстави для колективних трудових спорів поділяють на також на економічні (висунення працівниками претензій щодо рівня оплати праці та побутового забезпечення і їх закріплення в колективному договорі) та юридичні (вимоги дотримуватись чітко-визначених гарантій, передбачених законом).

Найгостріше ця суперечність проявляється у випадку, коли роботодавець порушує свої соціальні зобов’язання й не виплачує заробітну плату, а працівники не мають права оперативно відмовитись від виконання роботи. Їм доведеться проходити всю процедуру — спершу примирення, а потім страйк у межах, дозволених законом (деяким професіям взагалі заборонено страйкувати, наприклад, водіям, що перевозять пасажирів). Або ж просто роботодавці визнають дії робітників прогулом і звільняють їх у випадку відсутності на підприємстві понад три години.

Яскравим прикладом є ситуація на КП „Херсонелектротранс”, що склалась на весні 2012 року. Тоді 180 працівників підприємства вступили в колективний трудовий спір через невиплату зарплати. Працівники виходили на роботу, але не вчиняли ніяких дій. Директор підприємства звернувся до суду з наміром визнати страйк незаконним і притягнути працівників до дисциплінарної відповідальності. Автор цієї статті допоміг сформулювати правову позиціюпрацівникам, яких викликали до суду. Аргументація базувалась на простій тезі: за трудовим договором працівники зобов’язані працювати за зарплату, а в даному разі директор не мав права вимагати виконання робіт. Після обнародування позиції директор відізвав позов. Навряд чи він переконався у безперспективності позову з правової точки зору — швидше він не хотів мати додатковий клопіт у зв’язку з порушеною проти нього кримінальною справою того ж дня… Тим не менше, аргумент «нема зарплати — нема роботи» заслуговує на існування, хоч і не зафіксована законом. У Росії була напрацьована відповідна судова практика, яка пізніша була підтверджена у постанові Пленуму Верховного Суду. Порушення трудової дисципліни — це винне і безпідставне невиконання обов’язків, при цьому ніхто не вправі змусити працювати безкоштовно.

Тим не менше в українських реаліях успіх залежить від аргументованості, солідарності працівників, а також від того, чи визнає суд причини невиконання обов’язків поважними (це оціночне судження). Є побоювання, що якщо борг буде накопичено менше ніж за місяць, то суд може визнати це не достатньо грубим порушенням з боку роботодавця, отже відмову від роботи слід вважати неправмірною.

Однак усунути цей найпринциповіший алогізм страйкового законодавства ніхто з парламентарів не брався.

Урядова реакція

Кабмін В.Пустовойтенка фактично пропонував прирівняти страйкарів до хуліганів і п’яниць

Вже після ухвалення Закону Урядом робились досить реакційні спроби змінити його. Пояснюється це тим, що значна частина промисловості тоді ще належала державі, тому вона намагалась обмежити право на страйк аби попередити значні економічні збитки.

У 1998 році Кабмін під керівництвом Валерія Пустовойтенка зареєстрував два „альтернативні” документи, які в однаковій мірі суперечили інтересам трудящих. Так один з документів пропонував зміни до Кодексу законів про працю.

КМУ пропонув доповнити частину 41 новою підставою для звільнення: „організація працівником страйку, визнаного судом незаконним, або невиконання ним рішення про визнання страйку незаконним, або перешкодження припиненню незаконного страйку”. Окрім цього, таке звільнення пропонувалось здійснювати без дозволу профспілки, навіть якщо організатор страйку є головою профкому.

«Альтернативним» проектом пропонувалось доповнити Кримінальний кодекс України та Кодекс України про адміністративні правопорушення.

За перешкоджання страйку або примушування до страйку пропонувалось карати позбавленням волі на один рік.

Окрім цього, пропонувалось доповнити КупАП статтею 41-4 „Порушення порядку вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)”. Порушення строку попередження про страйк могло тягнути адмінштраф у сьогоднішньому еквіваленті від 170 до 340 грн.

Порпонована стаття 185-10 КУпАП передбачала відповідальність за організацію незаконного страйку або невиконання рішення суду про визнання страйку незаконним. Страйкарі повинні були сплачувати штраф від 170 до 340 грн. Більше того, „якщо за обставинами справи з урахуванням особи порушника застосування цих заходів буде визнано недостатнім” порушникам загрожує 15 діб арешту.

Окрім цього, вносилися зміни до статті 328 КУпАП, якими страйкарі прирівнювались фактично до осіб, які вчинили хуліганство, насильство в сім’ї, розпивання алкогольних напоїв або виробництво наркотичних засобів. Йдеться про те, що арештованих за статтею 185-10 могли використовувати на фізичних роботах.

Враховуючи, що Закон допускає притягнення до адміністративної відповідальності, хоча й не уточнює конкретної статті КУпАП, тому можна прогнозувати, що законодавці повернуться до цієї ініціативи.

У 2001 році вже наступник Валерія Пустовойтенка — прем’єр Юрій Єхануров — запропонувавзміни до статті 24 Закону.

У 2001 році Кабмін вже під керівництвом Юрія Єханурова робить спробу переглянути перелік сфер, у яких забороняється страйкувати, адже вони забезпечують суспільно-важливі функції. Загалом налічувалось 15 таких сфер.

Врешті-решт документ не був прийнятий. Нажаль, замість нього з’явилось чимало інших документів, які заборонили страйки у окремих сферах (про транспорт, про електроенергетику, про теплопостачання, про ядерну безпеку, Гірничий закон України та ін.). Фактично, ці заборони були розпорошені в багатьох інших актах законодавства.

Цікаво, що головне науково-експертне управління ВР підтримало документ (зауваженення викликав чомусь лише п.13 — заборона страйків персоналу навчальних закладів для громадян, які потребують соціальної допомоги та реабілітації).

Цей документ був, чи не єдиним, що був винесеним на голосування, але приблизно половина депутатів взагалі не брала участь у голосуванні (198 із 387 присутніх).

Мікро-покращення

Також можна виділити ряд законопроектів, які містили дрібні, але важливі покращення (у первісному, звичайно, розумінні цього терміну). Так, у 2010 році депутат Василь Хара, відомий співавторством анти-робітничого Трудового кодексу України, зареєстрував проект №7046, який мав на меті значно знизити кількість несанкціонованих страйків. Цим документом пропонувалось виключити статтю 18 із Закону України «Про транспорт» і тим самим зняти заборону на страйки на підприємствах транспорту, які здійснюють перевезення пасажирів.

Головне науково-експертне управління ВР, Всеукраїнська асоціація автомобільних перевізників та Асоціація міжнародних автомобільних перевізників України не заперечували проти документу. Але, на думку Уряду, таке розширення прав «може призвести до дестабілізації діяльності підприємств транспортної, а також інших галузей економіки та завдати шкоди соціальним і економічним інтересам держави». Але профільний комітет прислухався до думки виключно Кабміну і запропонував Верховній Раді проект відхилити (він так і не виносився на голосування). Наразі актуальність таких змін нікуди не зникла: зокрема, про намір рішуче боротись за скасування заборони на транспортні страйки оголосила профспілка «Аеросвіту», вважаючи, що саме відсутність відповідного права ускладнила відстоювання ними своїх прав.

Також неодноразово робились спроби зменшити строк розгляду вимог працівників роботодавцем як складової процесу вирішення колективного трудового спору. Такі зміни, що могли прискорити оголошення страйку, містились і в більш комплексних і суперечливих документах, і пропонувались окремо. Так, у 2004 році Народний депутат від Народної партії Станіслав Косінов пропонував скоротити час розгляду роботодавцями вимог робітників з 30 до 15 днів. Документ не виносився на голосування.

Підозрілий пакет

Після того, як нинішній Закон виявив безліч недоліків і невідповідність українським умовам, його намагались комплексно оновити. Ці пакети змін містили часом суперечливі положення. Також робилися спроби повністю оновити законодавство у цій сфері. У 2003 році «есдеком» Володимиром Шепетіним було зареєстровано проект Закону про внесення змін і доповнень до Закону. Документ розроблений НСПП у Харківській області, переймав майже усі негативи згаданого вище Положення і серед іншого ставив за мету зменшити кількість «необґрунтованого застосування права на страйк».

Серед позитивних сторін можна відзначити те, що роботодавець був зобов’язаний надати приміщення для проведення зборів (конференції) з питання висунення вимог та не мав права перешкоджати їх проведенню. Страйкуючий працівник має право отримувати компенсацію збитків, якщо буде доведено, що роботодавець порушив норми чинного законодавства, внаслідок чого склалися умови для страйку. За чинним же законом, працівник матиме право на компенсацію лише у тому разі, якщо роботодавець частково або повністю завдоволить вимоги працівників. Тобто зараз гіпотетично можлива ситуація, коли суд визнає порушення трудового законодавства роботодавцем, але сам він не погоджуватиметься на виконання будь-яких вимог страйкуючих. Загальний строк розгляду вимог не повинен перевищувати 15 днів (скорочується вдвічі).

Та разом з тим, зі згаданого Положення перейшло чимало вимог до організаторів страйку. Головним чином, на страйковий комітет покладається обов’язок забезпечувати дотримання учасниками страйку громадського порядку (нині цей обов’язок розділяють місцеві органи виконавчої влади, роботодавець і страйкком).

Певним позитивом є заборона локауту — звільнення працівників у період колективного трудового спору. Разом з тим нове право роботодавця фактично зводило право на страйк нанівець: „приймати на роботу тимчасових працівників для заміни страйкуючих на робочих місцях”.

Усі працівники, які брали участь у страйку, визнаному судом незаконним, можуть бути притягнуті до дисциплінарної відповідальності. Особи, які є організаторами незаконного страйку, або які не виконують рішення про визнання страйку незаконним, ще й притягаються до адміністративної відповідальності у вигляді штрафу у розмірі до 340 грн.

Розширені підстави для визнання страйку незаконним, зокрема, в разі порушення найманими працівниками домовленостей із роботодавцем щодо необхідного мінімуму робіт під час страйку.

Заборона страйків в умовах надзвичайного стану може мати безстроковий характер (за нинішнім Законом заборона може ВРУ або Президент України можуть заборонити проведення страйків на строк, що не перевищує одного місяця, а подальша заборона має бути схвалена спільним актом парламенту і президента). Погіршує позиції працівників і те, що оскарження рішення суду про визнання страйку незаконним не призупиняє його виконання. До речі, останнє положення є у проекті Трудового кодексу №2902.

Заслуговує на увагу документ майбутнього автора Трудового кодексу України Олександра Стояна.

У 2004 році він подав до парламенту цілу нову редакцію Закону.

Новизна полягала, зокрема, в тому, що підставою колективного трудового спору могло виступати навіть «відмова роботодавця, організації роботодавців (їх об’єднання), органу виконавчої влади, місцевого самоврядування врахувати пропозицію представницького органу працівників або профспілки при прийнятті актів, які містять норми, щодо трудових та соціально-економічних прав та інтересів працівників». Останнє положення могло б досить активізувати класову боротьбу. Теоретично, документ відкривав можливість для страйків проти соціально-економічної політики у широкому сенсі. Разом з тим, таке формулювання не дозволяє влаштувати страйк проти прийняття акту парламентом. При цьому залишалась і можливість забороняти страйки як «політичні».

Серед недоліків чинного Закону автор визначив, зокрема:
– тривалі строки вирішення колективних трудових спорів та конфліктів;
– невизначено умови, за яких припинення працівниками роботи створює загрозу життю і здоров’ю людей, довкіллю або перешкоджає запобіганню стихійному лиху, аваріям, катастрофам тощо;
– відсутність права працівників на проведення національного і попереджувальних страйків.
Документ поділяє усі суперечності між власниками і працівниками на «спори» (соціально-економічні розходження) і «конфлікти» (порушення правових норм). Але чомусь проект не передбачає різного підходу до реалізації страйків з метою вирішення спорів та з метою вирішення конфліктів. Серед новацій хіба що можливість звернутись без дотримання інших примирних процедур до трудового арбітражу або суду з приводу порушення прав працівників і отримати рішення у 15-денний термін.

Вказується, що попереджувальний страйк – це припинення виконання працівниками обов’язків тривалістю до двох годин на місяць (роботодавець має бути попереджений за два дні). Він проводиться за рішенням представницького органу (представників) працівників якщо примирні процедури не сприяють вирішенню спору чи конфлікту.

Прогресивним є те, що до дисциплінарної відповідальності притягуються працівники лише, якщо вони продовжують брати участь у страйку, визнаному незаконним. У ст.28 говориться про те, що санкцією є розірвання трудового договору, тобто звільнення. При цьому на них поширюються гарантії, пов’язані з членством у профспілці.

Проблемою чинного Закону пан Стоян назвав, відсутність конкретних розмірів штрафів при притягненні до адміністративної відповідальності. За нинішнім Законом притягнення до адмінвідповідальності дійсно згадується, хоча форма не зазначена. Осіб, які не виконують рішення суду про визнання страйку незаконним, пропонувалось штрафувати у розмірі до 340 грн. Всупереч Конституції України документ дозволяв притягувати до відповідальності двічі за вчинення одного й того самого правопорушення (звільняти і штрафувати).

Страйкове безправ’я

Безперечно потрібно проаналізувати і ще один документ, який цікавий не так з точки зору історії, скільки ймовірного майбутнього. Мова про існуючий проект Трудового кодексу України (№2902). Визнаємо, що позитивом можна назвати скорочення строків розгляду вимог працівників (до 10 днів) і попередження про страйк (загальний строк становить 3 дні, а на безперервно діючому виробництві — 7 днів). Строк попередження є досить коротким, зважаючи на те, що меншої тривалості його встановили лише у Румунії (48 годин). У зміненій формі до проекту перекочувала ідея О.Стояна щодо права на попереджувальний страйк (їх тривалість обмежується годиною і про їх здійснення необхідно попередити працедавця за один день). При цьому парадоксально, але на загальні збори (конференцію), яка оголошує страйк, має бути запрошений роботодавець! Загадаємо, що один з попередніх законопроектів вимагав від роботодавця надати приміщення і не перешкоджати проведенню зборів.

Ну і звичайно брутально порушує права працівників передбачене проектом ТКУ право роботодавця тимчасово зупинити роботи підприємства або суттєво скоротити обсяги виробництва з одночасним припиненням виплати заробітної плати частині або всім працівникам. Остання норма є настільки суперечливою, що проти її запровадження лунали голоси навіть на офіційному сайті ФПУ: „Підприємці, в силу своєї економічної могутності, мають у своєму розпорядженні численні засоби тиску, які відсутні у працівників, саме тому немає необхідності гарантувати підприємцям право на локаут як противагу працівників на страйк”.

Засновки до боротьби

Регулювання права на страйк відзначається чи не найбільшою сталістю. До Закону чотири рази вносились зміни, але вони не стосувались реалізації права на страйк. Більшість з документів, що торкались цього питання, навіть не розглядались парламентом. Цікаво, що парламентські ліві (КПУ, СПУ) не докладали зусиль для врегулювання права на страйк — цим займались лише представники правлячої коаліції або Уряду.

Сталість страйкового законодавства базується на балансі, який необхідно порушити

Відсутність спроб погіршити Закон і водночас покращити його, має вочевидь свідчити про досягнення балансу між інтересами соціальних партнерів. Та, безсумнівно, цей баланс, якщо його можна так назвати, заснований на безправ’ї працівників. Через численні обмеження вони були позбавлені права самостійно захистити свої права й були змушені надіятись на доброту бізнесу або справедливість влади. Тому завданням лівих на даному етапі є цей баланс порушити, якщо, звичайно, термін «порушення» є адекватним для позначення відновлення справедливості. Адже без розширення прав на користь працівників право на працю перетвориться на такий же атавізм, як право на безкоштовну медицину. Закріплені в чинному Законі механізми можливо б працювали в умовах розвинутого соціального партнерства, але в нас, як зазначалось на початку, його нема. Є диктатура держави і роботодавців. В даних умовах стримування розширення права на страйк може обернутись просто неконтрольованим вибухом соціальної ненависті.

На нашу думку, розширення права на страйк може відбуватись саме під лівими політичними вимогами, тобто сприйматись не лише як розширення гарантій на самозахист працівника від повсякденної сваволі роботодавців, але й одночасно як частина боротьби за владу трудящих у суспільстві.

У загальній формі напрямки розширення права на страйк можуть виглядати наступним чином:

1) Індивідуальний страйк у випадку очевидних порушень законодавства (коли роботодавець не оформляє належним чином трудові відносини, коли має місце борг по зарплаті чи ненадання відпустки. Жодні примирні процедури не потрібні — достатньо оголосити вимоги і відмовитись від роботи, якщо в 10-денний термін роботодавець їх не виконує.
2) Страйк за рішенням профспілки у випадку скорочення штату, погіршення умов праці або відмови власника змінити керівника підприємства.
3) Страйк за рішенням більшості осіб присутніх на зборах трудового колективу (за умови присутності 50% від загальної чисельності працівників) з вимогою підвищення заробітної плати та рівня побутового забезпечення. Строк розгляду вимог працівників — 10 днів. При цьому видається обґрунтованим попереджувати про страйки за три дні, а на безперервних виробництвах — за п’ять днів.

Звільнення за участь у страйках, визнаних незаконними, заборонена. Дозволено притягати до відповідальності у вигляді догани лише працівників, які відмовляються виконувати рішення про припинення страйку. Члени профспілки мають володіти гарантіями, пов’язаними з членством у профспілці (приміром, винесення догани керівнику профкому лише після згоди вищестоящого органу).

Соціалістичне об’єднання „Ліва опозиція” готове співпрацювати з усіма силами, сповненими рішучості у розширенні права на страйк, виведенні цієї вимоги на порядок денний суспільно-політичної боротьби. Після того, як ця ідея оволідіє солідарними працівниками лише питанням часу стане, коли вона отримає своє законодавче оформлення.

Віталій Дудін, аналітик Центру соціальних і трудових досліжень

Post a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Top