Дефолт як благо для народу

Дар’я Трусова

Ніхто нікому нічого не винен.

Це основна теза листа Гаррі Брауна до своєї дев’ятирічної доньки, який був надісланий їй як різдвяний подарунок 1966 року і досі широко цитується популярними статтями на психологічну тематику.

Не випадково, що Гаррі працював інвестиційним аналітиком.

Оголошений у 1918 році РРФСР за прем’єрства Леніна дефолт до початку нового тисячоліття залишався найбільшим за всю історію людства.

2001 року його посунула Аргентина, оголосивши в односторонньому порядку дефолт за зовнішніми боргами на 100 млрд дол.

Половину цієї суми країна накопичила за останні три роки, відколи почала проводити згубну неоліберальну політику за погодженням з МВФ.

На обслуговування боргу було накладено мораторій, потік зовнішніх інвестицій припинився. Аргентинський песо, що раніше дорівнював долару, девальвував до курсу 4 до 1.

Країна повністю відмовилася від співпраці з МВФ та почала просувати ефективну неокейнсіанську соціально-економічну політику, спрямовану на розвиток власної промисловості та внутрішнього ринку. Згодом вона дістала назву “кірчнеризму” – за ім’ям тодішнього президента Нестора Кірчнера.

Сміливці в ритмі танго заборонили імпорт товарів, аналогічних тим, що вироблялися в достатній кількості в Аргентині, сказали рішуче “ні” адміністрації Буша щодо вступу до зони вільної торгівлі FTAA, скасували закони часів хунти, що обмежували права людини, та провели люстрацію правоохоронних органів.

Однак найкрутішим компонентом аргентинського дефолтового дива став масовий рух робітників фабрик і заводів, що закрилися після кризи 2001 року, під гаслом “Захоплюй, захищай, виробляй!”. Вони відновлювали полишені власниками підприємства та запускали виробництво на кооперативних засадах.

За три роки тільки у Буенос-Айресі було організовано 290 таких кооперативів. У 2004 році було прийнято закон, який легалізує націоналізацію фабрик з подальшим їх передаванням трудовим колективам.

Протягом п’яти років з моменту дефолту Аргентина взагалі не сплачувала нічого ні за тілом, ні за процентами своїх попередніх боргових зобов’язань. Лише 2005 року почався процес часткової реструктуризації боргу, який досі не завершено. У будь-якому разі, країна досягла списання більшої половини суверенного боргу.

Жодних міжнародних примусових інструментів, аби вибити з жертви борг, або, мовою дипломатів, процедур врегулювання дефолту суверенних країн, не існує.

Нестор Кіршнер. Фото wikipedia.org

Раніше і на цьому рівні справу вирішували “колектори”. Франція всередині 19 сторіччя вводила війська в Мексику, Британія у 1882 році вторглася до Єгипту, 1902 року коаліція європейських держав бомбардувала Каракас, а США донедавна регулярно практикували подібні заходи впливу в Карибському басейні.

Нині ж стаття 2 статуту ООН забороняє державам-учасницям використання сили, загрози війни та воєнного втручання проти держави-боржника через неспроможність її сплатити борги та з метою взяття під контроль активів для задоволення вимог кредиторів.

Отже, виконання норм міжнародного права, зокрема щодо погашення зовнішньої заборгованості, формально добровільне.

Чесні економісти, наприклад, нобелівський лауреат Джозеф Стіґліц та очільник Комітету зі списання боргів країнам “третього світу” Ерік Тусен, у дослідженнях щодо визначення справедливого відсотка списання боргу радять зважати на те, що кредитори позичають країнам без належної перевірки їх платоспроможності.

Знаючи про високий ризик дефолту країни, вони повинні нести солідарну відповідальність за ризики, які на себе беруть. Адже якщо вважати високий відсоток за кредитом премією за ризик, то кредитори мусять бути готовими прийняти і високий відсоток списання боргу у разі дефолту.

Часто світові банкіри надають відверто рейдерські позики країнам, які очевидно знаходяться у переддефолтному стані: свідомо завищують відсотки, щоби підштовхнути країну до дефолту, а потім увірвати шмат під час реструктуризації.

Справді, це які “рожеві окуляри” треба мати, аби протягом десятиліть давати в борг сонячній Греції, щоб 2012 року засновники європейської цивілізації поставили світ перед фактом своєї неплатоспроможності на астрономічні 220 млрд євро?

Прості греки одностайної думки, що їм усі ці роки не наївно допомагали, а їх цинічно розбещували, аби приспати пильність і загарбати в рахунок боргу ласі шматочки островів.

Політика суворої економії, що проводиться в країні як зобов’язання, під яке надаються нові кредити, лише поглиблює кризу. Урізання зарплат і пенсій та підвищення податків заблокувало можливість економічного зростання і погрожує гуманітарною катастрофою.

 Джозеф Стіґліц. Фото businessinsider.com

Питання: чому б урядові не оголосити дефолт? Урядам Греції, Ірландії, України. Якщо не зрада чиновниками людей, то що це – марновірне ставлення до дефолту як до якогось невитравного лузерського клейма чи дурість віслюка, що покірно біжить підтюпцем за недосяжною морквиною?

Невже краще створити для свого народу найжорсткіші умови виживання і продовжити у покірній позиції приймати від закордонних “партнерів” кредити на погашення заборгованості, що саме по собі звучить дурнувато, ніж відповідально вийти із загальної пройдисвітської системи реструктуризації?

Езоповою мовою економічних доповідей систему реструктуризації боргів країн називають “недосконалою” через відсутність зацікавленості її авторів – G7 та МВФ – у встановленні зрозумілих правил. Насправді ж ідеться про використання “допомоги” як засобу примусу країн до аутоасфіксії у борговому ярмі.

Для порівняння: через п’ять років після кризи та активізації “дружніх” кредитних вливань ВВП Ірландії залишався на 15% відсотків меншим, ніж до кризи, а ВВП Аргентини через той же проміжок часу після оголошеного дефолту майже повністю відновився – 98,43% – і зараз перевищує докризовий рівень більш ніж удвічі.

19 травня Верховна Рада ухвалила закон про особливості здійснення правочинів з державним, гарантованим державою боргом та місцевим боргом. Це важливий крок з врегулювання одностороннього оголошення суверенного дефолту.

Звісно, закон стосується лише частини нашого зовнішнього боргу перед приватними кредиторами та надає можливість лише оголосити мораторій на обслуговування боргу, але не відмовитися від нього повністю.

Тим не менш, це важливий прецедент. Він демонструє, що лише українська влада має право вирішувати питання односторонньої відмови від сплати боргів. Адже виконання умов драгдилера є добровільним. Єдиний важіль впливу МВФ на країну – можливість припинення подальшого кредитування.

Повернімося до батьківського листа Брауна.

“Коли люди щось роблять для тебе, це відбувається лише тому, що вони самі хочуть це зробити. Це означає, що ніхто не живе для тебе, моє золотко. Бо ніхто не є тобою. Кожний живе заради себе самого. Якщо ти зрозумієш, що ніхто не повинен організовувати тобі щастя, ти звільнишся від очікування неможливого”.

Оригінал публікації

Post a Reply

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Top
%d блогерам подобається це: